Порівняння Sony FX3 body vs Blackmagic Production Camera 4K EF

Тип основного носія, застосовуваного камерою для зберігання відзнятого відео/фото.

— Flash (карта пам'яті). Один з найбільш популярних у сучасній електроніці типів накопичувачів, широко застосовується і у відеокамерах усіх напрямків (див. вище). Сама по собі технологія flash примітна високою швидкістю роботи, економним споживанням енергії, надійністю і стійкістю до струсів (за рахунок відсутності рухомих частин), а також невеликими розмірами і вагою накопичувачів при їх високої ємності. Водночас коштує така пам'ять досить дорого. Тому у відеокамерах найчастіше застосовуються змінні флеш-носії у вигляді карт пам'яті різних типів (див. «Підтримка карт пам'яті»): це дозволяє користувачеві самому вибрати оптимальний варіант по співвідношенню ціна/ємність. Ще одна перевага змінних модулів полягає в можливості вважати дані з карти пам'яті на іншому пристрої, наприклад, ноутбук; це значно спрощує обмін відзнятими матеріалами. А при переповненні карти досить замінити її на іншу — і можна продовжувати зйомку. Відзначимо, що деякі камери мають і вбудовані блоки flash-пам'яті (див. «Вбудована пам'ять»), але можливість роботи з картами зазвичай передбачається і в таких випадках.

— HDD (жорсткий диск). Накопичувач у вигляді вбудованого жорсткого диска — на зразок тих, що використовуються для комп'ютерів. Зрозуміло, розмір і вага таких дисків у відеокамерах помітно менше, тим не менш, всі основні особ...ливості ті ж. Так, в перерахунку на 1 ГБ об'єму вони коштують значно дешевше flash-модулів (див. вище), завдяки чому добре підходять для створення пристроїв з великими об'ємами вбудованої пам'яті. З іншого боку, HDD помітно важче, вони чутливі до ударів і падінь, працюють повільніше, та й енергії споживають більше — адже під час роботи диск повинен обертатися з постійною швидкістю. Крім того, подібні накопичувачі за визначенням є вбудованими і мають всі відповідні недоліки — зокрема, при переповненні пам'яті Вам доведеться або жертвувати якимись матеріалами, або шукати можливість скопіювати їх кудись. Для компенсації цього недоліку у багатьох «дискових» камерах передбачаються також слоти під карти пам'яті; але основним носієм все одно вважається HDD.

— SSD (твердий накопичувач). Твердотільні накопичувачі SSD по основним характеристикам схожі з описаними вище картами пам'яті: вони компактні, надійні, стійкі до ударів і падінь і мають високу швидкість роботи. При цьому вбудований накопичувач, зазвичай, працює швидше, ніж змінна карта, а його обсяг може бути порівняємо з HDD (див. вище). Головний недолік цього варіанта — висока ціна. Крім того, всі SSD мають обмеження за кількістю циклів перезапису, і за вичерпання ресурсу накопичувач може стати непридатним для запису. З іншого боку, це кількість навіть зараз може обчислюватися десятками тисяч циклів, для підвищення терміну служби, застосовуються різні хитрощі, до того ж технологія постійно вдосконалюється — є перспективні розробки, в яких цей недолік повністю усунутий.

— DVD диск. Оптичні диски DVD, застосовувані у відеокамерах, мають зменшений розмір порівняно зі стандартними — повнорозмірний привод просто не вліз би в компактну камеру. Об'єм таких носіїв також знижений, для звичайного одношарового диска він становить 1,4 ГБ. Втім, mini-DVD без проблем читаються практично у всіх DVD-приводах, у чому і полягає одна з основних переваг таких носіїв: диск з камери можна відразу переглянути на комп'ютері або навіть побутовому DVD-плеєрі. Та й стоять DVD-«болванки» відносно недорого. З іншого боку, вони серйозно програють карт пам'яті за співвідношенням об'ємів і габаритів, а випадкова подряпина на поверхні може зробити такий диск нечитабельним. Крім того, більшість продаваних чистих DVD — одноразові, а перезаписувані зустрічаються рідше і коштують дорожче. Внаслідок всього цього даний формат носіїв на сьогодні вважається застарілим і поступово витісняється більш досконалими технологіями.

— Mini-DV (касета). Касети формату miniDV працюють за принципом запису інформації в цифровому форматі на магнітну стрічку. З одного боку, такі носії більш громіздкі, ніж картки пам'яті, до того ж вони вимагають використання складних стрічкопротяжних механізмів, що позначається на габаритах, ціною і енергоспоживанні вже самих камер. Та й працювати з записаними матеріалами складніше — через необхідність перемотувати плівку для доступу до кожного окремого фрагменту. Водночас формат запису забезпечує як непогану якість відео, та й деякі розширені можливості — зокрема, він зручний при переписуванні на кіноплівку. Внаслідок усього цього miniDV-касети практично не зустрічаються серед аматорських камер (див. «За напрямом»), однак досить популярні в професійних моделях.

Загальна кількість окремих світлочутливих точок (пікселів), передбачених у конструкції матриці (1 мегапіксель відповідає мільйону pixels). Цей параметр враховує як ті точки, на які потрапляє світло, так і службові, які безпосередньо не беруть участь в побудові зображення. Тому в сучасних відеокамерах він є довідковим, ніж практично значущим; фактична ж якість зображення залежить насамперед від кількості ефективних мегапікселів (див. нижче).

Кількість світлочутливих точок (пікселів), безпосередньо задіяних при побудові зображення. Це ті точки, на які потрапляє «картинка», спроецированная об'єктивом на матрицю. Крім них, є також службові пікселі, не освітлювані під час роботи камери — вони забезпечують допоміжну інформацію, необхідну для обробки отриманого зображення. Також при підрахунку ефективних мегапікселів зазвичай не враховується резервний ділянку, необхідний для електронної стабілізації (див. «Стабілізація зображення»).

Значення кількості ефективних пікселів для різних режимів роботи відеокамери теж буде різним. Так, при записі відео багато камери використовують кілька пікселів для побудови однієї точки на зображенні; це пов'язано з тим, що роздільні здатності матриць значно перевершують показники, необхідні для відеозйомки (наприклад, стандарт Full HD технічно відповідає усього 2,07 Мп). Внаслідок цього якість зображення залежить скоріше від розміру матриці (див. вище), ніж від роздільної здатності. А серед сенсорів одного розміру висока роздільна здатність дозволяє отримати більш якісну передачу кольору і більш високу чіткість (втім, не завжди — багато що залежить також від особливостей обробки зображення). Якщо ж мова йде про фотозйомці, то більша кількість мегапікселів означає більшу роздільну здатність одержуваного зображення, але якість такої картинки може бути відносно невисоким через підвищеного рівня шумів і слабкої чутливості кожного окремого пікселя.

Тип байонета — кріплення для змінного об'єктива (див. вище), передбаченого в конструкції відеокамери. В даному пункті зазначаються тільки стандартні байонети, використовувані в об'єктивах для фотоапаратів; відеокамери, несумісні з такими об'єктивами, зазвичай використовують спеціалізовані кріплення, які не отримали широкої популярності.

— Canon EF. Байонет, першопочатково створений для дзеркальних фотоапаратів Canon EOS; нещодавно під цим брендом почали випускатися і відеокамери. Оптику під EF виготовляють і сторонні виробники, але саме кріплення використовується виключно в техніці Canon, тому що цей стандарт не є відкритим.

— Micro Four Thirds (4:3). Цей байонет є частиною однойменного стандарту, розробленого Olympus і Panasonic насамперед для «бездзеркальних» цифрових фотокамер. Використовується в моделях Panasonic, оскільки Olympus практично не випускає «класичних» відеокамер.

Sony E. Байонет, створений для Sony фірмових пристроїв; на відміну від всіх описаних вище, першопочатково призначався не тільки для фотоапаратів (бездзеркальних), але і для відеокамер.

— PL-Mount. Кріплення, застосовуване в професійній відеотехніці. Головною його особливістю є можливість встановлювати об'єктив в 4 різних положеннях — прямо, вверх ногами» і з поворотом на 90° вправо або вліво. Це розширює можливості застосування камери. Крім того, Pl-Mount відрізняється високою надійністю з'єднання, що важливо під час роботи з масивної...висококласної оптикою.

Спосіб стабілізації зображення, передбачений в конструкції відеокамери. Сама по собі функція стабілізації призначена для компенсації дрібних коливань камери — щоб вони не були помітні на зображенні. Особливо це актуально під час зйомки з рук, адже більшість сучасних моделей розраховано саме на таке застосування. За способом роботи виділяють такі варіанти:

— Оптична. За роботу подібних систем стабілізації відповідає спеціальний механізм із системою гіроскопів і рухомими лінзами, встановлений прямо в об'єктиві. Саме він вводить поправку на всі струси, вібрації і т. ін., і «картинка» потрапляє на матрицю вже стабілізованої. Оптичні системи вважаються найбільш прогресивними і ефективними, оскільки їх робота дозволяє задіяти всю площу сенсора, повністю використовувати його можливості і забезпечити хорошу якість зображення. З недоліків варто відзначити підвищення вартості та ваги камер, а також деяке зниження надійності оптики. Водночас ці моменти найчастіше не є критичними, і стабілізатори цього типу можуть застосовуватися навіть у простих і недорогих моделях.

— Електронна. Електронна стабілізація здійснюється за рахунок того, що у формуванні зображення кадру на виході бере участь не вся площа матриці, а лише деяка її частина. Простіше кажучи, електроніка камери «бере до уваги» певну ділянку сенсора і передає картинку з нього в кадр; а при малих зсувах ця «область уваги» також зміщується, за рахунок чого видиме зображення...залишається нерухомим. Перевагами електронних систем є простота конструкції, легкість, компактність і висока надійність; їх можна застосовувати навіть з найпростішими об'єктивами, встановлюваними в кишенькових камерах (див. «За напрямом»). Головний же їх недолік полягає в необхідності резервування частини матриці, що зменшує розмір і роздільна здатність фактично задіяного ділянки та негативно позначається на якості зображення.

— Оптична / електронна. У подібних системах застосовуються обидві описані вище методики — і механізм об'єктиві, і резерв на матриці. Це забезпечує надзвичайно високу ефективність компенсації коливань — зображення залишається стабільним навіть в таких умовах, в яких кожен окремий спосіб виявився б даремний. З іншого боку, недоліки обох варіантів також залишаються актуальними, а вартість камер з цією функцією досить висока.

Найбільша частота зміни кадрів, що забезпечується камерою під час зйомки відео. Мінімальною частотою для нормального перегляду вважаються класичні 24 к/с, застосовувані в кінематографі. Водночас більшість сучасних відеокамер здатні забезпечувати до 50 – 60 к/с, а для ефекту сповільненої руху можуть застосовуватися ще більш високі частоти.

На практиці даний показник важливий насамперед під час зйомки динамічних сцен. Чим вище частота кадрів — тим більш рівним буде виглядати в кадрі швидкий рух, тим менше в ньому буде ривків і тим приємніше буде загальне враження від зображення. Зворотною стороною цього є збільшення об'єму записуваних файлів (за інших рівних умов). Тому частота кадрів може робитися регульованою — щоб оператор міг вибирати оптимальний варіант для конкретної ситуації.

Формати відеофайлів, які камера може використовувати для зберігання записаних матеріалів. Якщо Ви хочете переглядати ці матеріали за допомогою окремого програвача (плеєра, медіацентру тощо) — варто переконатися, що цей програвач підтримує відповідні формати, інакше може знадобитися конвертація.

Швидкість передачі даних, що забезпечується камерою при запису відео. Також цей параметр називають бітрейтом (т. е. кількістю біт за одиницю часу). Для будь-якого формату файлів, що застосовується при записі, загальне правило таке: чим вище швидкість — тим краще якість зображення (особливо для форматів, використовують стиснення з втратами). З іншого боку, висока швидкість висуває відповідні вимоги до можливостей використовуваних карт пам'яті — докладніше див. «Підтримка карт пам'яті»; та й об'єм файлу вона збільшує відповідно. Тому зазвичай сучасні відеокамери здатні працювати з різними битрейтами; це дозволяє вибрати оптимальний варіант у залежності від того, що для Вас в даний момент важливіше — максимальна якість або можливість роботи з повільною картою.

Водночас відзначимо, що з точки зору якості даний параметр має значення в основному для професійної відеозйомки. Якщо ж камера потрібна Вам для аматорських цілей — нема чого гнатися за максимальним бітрейтом: адже подібні моделі (і карти пам'яті для них) коштують відповідно.

Діапазон витримок, в якому камера здатна працювати в процесі зйомки.

Першопочатково витримка — це час, протягом якого світло впливає на світлочутливий матеріал (плівку) під час зйомки окремого кадру. Для цифрових ж матриць — це проміжок часу, протягом якого з матриці зчитується зображення для побудови окремого кадру. Під час зйомки відео цей проміжок не може бути більше 1/n, де n — частота кадрів (див. вище), але може бути менше — наприклад, зйомка з частотою кадрів 30 к/с і витримкою кожного кадру 1/60 с. Для режиму фотозйомки подібні обмеження відсутні.

Довгі витримки хороші тим, що дають змогу сенсору приймати більше світла — відповідно, «картинка» виходить яскравіше, що особливо важливо при слабкому освітленні. Водночас вони підвищують ймовірність отримання змащеного зображення — за рахунок швидкого руху об'єктів у кадрі, коливання рук оператора та інших випадкових зсувів камери, які неспроможна компенсувати навіть система стабілізації. Цей ефект може стати в нагоді для художнього прийому motion blur (змазування при русі), особливо при відеозйомці, а ось в режимі фото найчастіше є небажаним. Короткі ж витримки дають змогу отримувати чіткі кадри, але з меншою кількістю світла, а у випадку відео — ще з ефектом різких, уривчастих рухів.

Відповідно, оптимальними для кожної ситуації будуть різні варіанти витримки, і чим ширше діапазон — тим більше у камери можливостей по налаштуванню під конкретні умови.